Індія// Делі. Варанасі. Сарнатх.

Усе далі і далі я отримую у своєму житті те, що вважало якщо не нереальним, то важко здійсненним. От тільки-тільки сповнилася Індія. Хвиля усвідомлення ще не докотилася до мене. Є скоріш враження і пережите, що не оформилося у логічно побудовані фрази, висновки, оповіді…

17 днів пізнання країни, звичаїв, релігії, людей, себе…

17 днів - Делі-Варанасі-Сарнатх-Агра-Делі-Рішикеш-Харідвар-Дерадун-Шимла-Ревальсар-Манді-Касол-Манікаран-Нагар-Васіштх-Дармшала-Кангра-Вріндаван-Маткур-Радхакунд-Делі

17 днів нового досвіду.

фото Олексій Сухопар

Летіли прямим рейсом АероСвіту ≈ 530 дол. туди-назад, було на 20 і планували ми ось таке: перші три дні – самостійні або навіпсамостійні маршрути у якості ініціації, а далі зустріч у Делі і спільний маршрут на 5 джипах.

Протягом поїздки я літала, пересувалась потягами, човниками, таксі, джипами, моторикшами(тук-туки) і велорішками. 2/3 подорожі їла страви національної кухні, а решту notspicy/notpepper (бо шлунок все ж не вистимує!). Побувала у індуїстських, буддиських, джаїністськиї, сикхських, кришнаїтських храмах…

Делі.

Індія зустріла нас тепличними умовами – чистеньким нічним аеропортом, білесенькими літачками і капучіно із мафінами у CostaCoffee (100-150 Rs за маленьку на величезну чашки. Хорошу каву в Індії не легко знайти, тому ми були дуже вдячні європейській кав’ярні і м’яким кріслам в аеропорту). Але довго ховатися їй не довелося )) У ту ж ніч вона відкрилася нам шаленим нічним рухом по зустрічній на червоне (добратися на таксі до IndiaGate 100 Rs/людини або приємне метро, з Main Bazar до воріт – 70 Rs на моторікші) і довгочеканою індійцями перемогою усвітовому чемпіонатіз крикету(дітей, що грають у футбол на вулицях не знайдеш, його заміняє саме крикет).Прапори, крики, люди, що стирчать з вікон машин, звисають із дахів, визирають з багажників…перша надувага до білих людей в машині ))
Біля воріт Індії, через які британці «увійшли» в країну нас зустріли поліцейські і заборона заходити за огорожу – пересторога з приводу все тієї ж перемоги – в Делі це місце виконує приблизно ту ж функцію, що і Майдан Незалежності у Києві.
На наші прохання і мову про те, що ми вперше в Індії і всього-навсього на 10 хв. відзнятися на фоні пам’ятки нам відмовляли і зсилалися на шефа, який все вирішує (як показує досвід, в Індії можна багато про що домовитися і з поліцією зокрема, от тільки говорити все ж таки треба зі старшим):
- Please, please! Just 10 min!
- Go.

Варанасі.

Варанасі ми, здається, сподобалися одразу, бо по прильоті (переліт Делі-Варанасі 64 дол) воно одразу подарувало нам Тревіса – австралійця, який мало того, що задарма довіз на своєму таксі до міста, так ще й допоміг заселитися. За що спасибі і Варанасі, і йому самому, адже адаптацію завдяки цьому ми пройшли досить м’яко.
Існує думка, що якщо ти не побував у Варанасі і не їздив індійськими поїздами – ти не бачив Індії. Я Індію бачила ))
Жили ми в PujaGuestHouse(номер на 2 з душем, вентилятором, вікном у стінку – 400 Rs. Чистої постілі в номерах в Індії годі й чекати, тому варто із собою мати своє простирадло). Як перуть одяг та постіль у Варанасі можна подивитися вранці на Ганзі, яка є і храмом для індійців, і Матінкою, і пральнею, і соціальним місцем для зібрання.

У місті, здається, мало що змінилося із давнини…

Наступний подарунок знайшов нас одразу по виході із гест хауса. Його звали Качі.

Він побіг за нами прямо на Манікарніку, розказував, що студент і що «nomoney», «noproblem» і йому важлива позитивна енергетика і т.д. Якби не було, але він допоміг зробити наші стосунки із Варанасі саме такими, які вони вийшли. Ми не блукали лабіринтами старих вуличок, натомість Качі розказував там про храми, відштовхував корів, які часом траплялися у вузьких місцинах, домовлявся із рікшами (можливо часом ми десь і переплачували, але то, власне, вибір кожного подорожнього – час і комфорт чи гроші).

На Манікарніка Гхаті ми дивилися як спалюють померлих, поставили свій перший попелястий тілак від вічного вогню Шиви. Від нього родич померлого запалює першу баньянову гілку, деревина якої використовується для спалення тіла.

Спалення мертвих – досить прибутковий бізнес у Варанасі (одне тіло – близько 15000 Rs), але для тих, хто не може оплатити таку суму э електричний крематорій на гхаті нижче за течією.
Варанасі – місце паломництва. Померти там для індуїста означає завершити коло Сансари, тому будинки біля Манікарніки переповнені бажаючими, які, на їхню думку, завершили свої справи на Землі і лишень чекають смерті. Доглядають за ними волонтери.
Варанасі – непогане місце для переосмислення питань життя і смерті, страху смерті…
На ритуал не допускаються жінки, оскільки вони багато плачуть, це заважає душі легко покинути Землю. Першу баньянову гілку для вогню запалює син померлого або інший найближчий родич, голову якого попередньо практично усю виголюють…спалення триває багато годин і увесь цей час родичі і близькі знаходяться біля тіла, проводжаючи…
Не спалюють лише дітей, вагітних жінок, хворих на проказу…їх просто віддають Ганзі…
Трохи вище за течією біля озера, де Парваті загубила свій кульчик, ми вперше торкнулися шиваїзму у старому перекошеному храмі.

з http://www.indostan.ru

Потім були Храм Дурги (30 Rs з MainGhatuна моторикші). Уже там на 2ий день в Індії ми ходили босі по липкій мокрій після дощу підлозі храму і, здавалося, приймали уже весь бруд. Як свідчить досвід, із гидуванням в Індію годі й їхати, а сприймати усе лише як гість, що чемно спримає пригощення. До основного зображення Дурги ми не добралися, адже попали туди в день Дурги, тому людей було за багацько, тому побували лише у самому дворику та біля озера. Храм дуже варто відвідати.
У перші дні в Індії, особливо, якщо це справжні місцини, які сильно відрізняються від звичного нам оточення, іноді виникає бажання втекти до цивілізації. Для мене такими втечами стала coka-cola та Бенареський університет. Туди ми направилися на велорикші. Втрьох )) Наш супутник дорогою добряче відбив собі дупу, адже велорикші пристосовані лише для 2ох (у нас вийшло 150 Rs на двох туди і назад. Певно мало бути менше).
Бенареський університет існує з початку ХХ ст., займає величезну площу і є зеленою та чистою місциною. Він як місто у місті, зовсім не схоже на саме Варанасі – зелена місцинка із жовто-червоними корпусами, індусами у кумедній формі і новим Вішванатх Темплом.

Храм хоч і новий, але по відчуттям дуже приємний. На другому поверсі на стінах знаходяться зображення основних міфів Індії – від народження Шиви, зображень сюжетів Махабхарати до йогінів, Будди. Тут же, у шиваїтському храмі, як і у багатьох нових храмах поряд із Шивою та Парваті є і зображення Вішну та Лакшмі, а також Дурга, Хануман, Ганеша. В храмі попали прямо на церемонію, яка після Golden Temple здалася дуже симпатичною та… справжньою.

У найвідоміший храм Варанасі - Golden Temple попасти не так просто. По-перше, його просто важко знайти :), по-друге, непросто оминути усих продавців девайсів, необхідних для пуджі, по-третє, заходити всередину можна лише із паспортом на грошима (не гаманцем, а грошима). Пов’язано то із тим, що після інцидента із пронесенням на територію храму бомби, туди заходять практично із порожніми руками, попередньо поліція вас обшуковує та заносить у велику книжку усі необхідні дані. Дуже цікаво написано про Вішванатх тут.
Власне, сходити подивитися храм варто, от тільки треба бути дуже готовим до того, що всередині дууже багато паломників, штовханина, поліція…Після відвідин храму склалося враження, що відбулася певна його десакралізація, хоча дуже імовірно, що я просто не вмію розгледіти.

Окрім храмів, вуличок, гхатів зазвичай подорожнім рекомендую зустріти сонечко на Ганзі та подивитися вечірню церемонію Аарті – принесення вогню Ганзі-Матері, очищення і оновлення себе. Все це більш ніж варто робити…
Ми рано прокинулися і уже о 5:30 були на найближчому гхаті, застрибнули у човник
(200 Rs на 2 ох) і неквапно поплили уздовж річки.

Одні гхати змінювали інші, великі, маленькі, приватні, публічні, з йогами, з простими жителями…усі робили ранішню пуджу, готуючись до нового дня і очищуючи себе перед храмами,

з http://www.indostan.ru

а тим часом з-за другого берега Ганги сходило Сонце…

Вечірню з церемонію ми дивилися з річки, хоча можна і знаходити собі місце і у безпосередній близькості до брамінів (от тільки місце треба займати заздалегідь). Наш човник похитувався разом з іншими, спостерігаючи за діями, які повторюються в Варанасі з дня у день уже тисячі років (!), ми всичували в себе тепло від Ганги та силу прохолодного дощику…

Варанасі лишило незабутній відбиток у моїй душі…це вічне місто манить мене і далі…таке сильне, таке неоднозначне, таке справжнє. Єдина думка, навіть не думка – відчуття, що воно було збудоване творцями, які зникли, покинули місто з невідомих причин, а лишилися жити там лише користувачі, які з року в рік споживають місто, нічого не даючи в замін окрім бруду, не полишає мене. Серед пилу і бруду, корів і куп сміття і лайна вони їдять, ліплять горщики, їх же і продають, п’ють масалу із глиняних чашечок і одразу ж розбивають під ногами.

Місто із глибокою історією, батьківщина багатьох мудреців, місцина Шиви, центр паломництва, здається, зупинився у своєму розвитку, тільки-тільки відійшов (чи повернувся) до натурального господарства.
За ті 2 дні, які ми пробули в Каші тричі йшов дощ…можливо місто хотіло очиститися, можливо хотіло очистити нас…

Коли я описувала Варанасі, то знайшла на http://www.indostan.ru (прекрасний портал для мандрівників!) ось такі слова: Варанаси - один из самых священных и древних городов Индии. Еще Марк Твен говорил, что Варанаси "древнее истории, традиции и даже легенды, а выглядит еще старше". В свое времяВаранаси был центром учености и религии. В городе были сотни храмов, университеты и богатейшие библиотеки с текстами еще ведических времен. Но примерно 1000 лет назад пришли масульмане и всё уничтожили. Пали храмы, три года горели костры с бесценными манускриптами, гибли брамины - носители культуры и знаний. Но остался дух Вечного Города, который можно ощутить и сейчас, достаточно пройтись по узким улочкам старого Варанаси и спуститься к гхатам на Ганге.

Остались и некоторые культурные традиции. Тысячи путешественников со всех концов земли стекаются в Варанаси и "зависают" здесь на месяца, чтобы поучится играть на индийских музыкальных инструментах, пройти курс йоги и тд. (с)Moony

Отже, часом моїм відчуттям можна довіряти ))

Дорога в Сарнатх на тук-туці - це щось! 10 км пилу, спеки, ям, стуку поліцейських палиць по корпусу машини і шаленого(!!) руху і гудіння довжиною в 40 хв... Після цієї дороги жодні віражі у Гімалаях і жодні небезпечні обгони наших водії не могли похитнути мою психіку. Я ввірилася нашому рикші, бо зрозуміла, що на ці дорозі від мене аж нічогісінько не залежить! Жити одразу ж стало легше :)
Автомобільний рух в Індії - це постійне фа-факання, підрізання в міліметрі, корови на дорозі, люди...коли я вперше в"їхала у Варанасі, оразу ж згадалось про ..."смешались в кучи кони, люди..."


Сарнатх.

Тут, у лісі (deer park, вхід 20 Rs) Будда вперше проповідував, тут же була створена санкхья. Від цього місця, особливо у порівнянні із Варанасі, віє спокоєм, хочеться просто спокійно посидіти на травичці, подумати… Нам це не дуже вдалося, адже практично увесь час ми відбивалися від зграйок хлопчиків із «one photo with you, plz». Там же були вперше здивовані дивними для українців виявами чоловічої дружби. Обнімати, цілувати. тримати за руку на вулиці хлопець свою дівчину не може, але бажання у тілесному контакті, певно, лишається, тому побачити двох хлопців, які ідуть за ручку, переплівши пальці, обнімають один одного за талію чи за плече – звичайна справа. Спочатку ми навіть подумали, що може ДірПарк, то як Парк Шевченка в києві, тобто збіговисько геїв. Але ні! Так по всій індії.

Окрім травички, пари зляканих оленів, морських свинок і натовпів хлопчиків, що шукають пригод, у дір парку ловити нема чого. А от куди варто сходити, так це до ступи, побудованої Ашокою, саме на тому місці, де і було запущене колесо вчення. Недалеко знаходиться і джаїніський храм. На жаль, зайти в середину ми не встигли, хоча говорять, що саме тут можна зрозуміти/відчути буддизм у чистому вигляді.

Дорога туди/назад + почекати нам обійшлася в якусь величезну суму – 400 Rs з двох.

По поверненню у Варанасі на чекав вокзал, а потім потяг Варанасі-Делі. Українські вокзали часів Перебудови та перших років Незалежності не порівняються із індійськими. Враховуючи систематичне запізнення індійських потягів величезна кількість людей очікує просто посеред вокзалу, перонів, лежачи на принесених з собою підстилках або просто на підлозі. Щільність жебраків змушує не розслаблятися ні на хвилину. Бідним, на мою думку, краще не давати «ван рупі», бо там, де був один, одразу ж з’являється ціла зграя. Вони обступлять, ловитимуть за руки, за ноги, проситимуть… Але вибір кожного…можна спробувати різні варіанти і вибрати свій. Ще вокзали, як і вулиці взагалі рясніють червоними плямами – це сліди від пережованого листя перцю бетель, який жують індійці з метою збудження організму (це листя зокрема є і афродезіаком). Бетель (пан) спричинює потужне слиновиділення, тому доводиться частенько спльовувати. До того ж, він фарбує слину у червоний колір. Пан вживають здебільшого рикші та водії.
Ще однією особливістю вокзалів, як я писала, є те, що потяги системно запізнюються. Тобто потрібно дуже чітко запам’ятати номер свого потягу і постійно напружено вслуховуватися у жіночий голос, що говорить на хінді, а потім на «хіндіше» (англійська із індійською вимовою, як ми її назвали) про те, що потяг затримується і переноситься на іншу колію. Наш ми чекали всього годинку-дві і ще годину всередині, прибули на 3 години пізніше. При плануванні поїздки це варто враховувати.

продовження...it's comming... (як говорять в Індії)